У соціальних мережах поширюється скріншот повідомлення, нібито від громадянина РФ, який скаржиться на утиски та "русофобію" в Латвії. Автор, який ідентифікує себе як працівник залізниці з 28-річним стажем, емоційно описує "іспити на мову", "анкети на лояльність" та загальне відчуття неприязні. "Фашисти, дайте спокійно дожити!" – волає він, висловлюючи відчай та нерозуміння ситуації.
На перший погляд, це справді може викликати співчуття. Людина похилого віку, що все життя чесно працювала, раптом опиняється у складній ситуації, відчуває себе незахищеною та непотрібною. Слова про "нерви на межі" та "куди бігти" звучать як крик про допомогу.
Проте, перш ніж поспішати з висновками, варто згадати про контекст, який автор повідомлення, здається, навмисно ігнорує. А контекст цей – кривава війна, яку Росія розв'язала проти України. Війна, яка почалася без оголошення, підступно та жорстоко. Війна, яка принесла смерть, руйнування та горе на українську землю.
Чи не дивно, що на тлі тисяч загиблих українців, зруйнованих міст та мільйонів біженців, "крик душі" російського громадянина про "анкети на лояльність" виглядає, м'яко кажучи, недоречно? Чи не є це спробою перевернути ситуацію з ніг на голову, представивши агресора жертвою?
Звісно, не можна стверджувати, що всі громадяни РФ несуть особисту відповідальність за дії Кремля. Однак, проживаючи в країні, яка веде неспровоковану війну, варто розуміти, що ставлення до громадян цієї країни в інших державах може змінитися. Вимоги щодо лояльності та мовні іспити в Латвії, можливо, є не "русофобією", а цілком зрозумілою реакцією на агресію з боку Росії та спробою захистити власну безпеку та ідентичність.
Замість волати про "фашистів" та "русофобію", можливо, автору повідомлення варто було б задуматися над першопричинами ситуації, що склалася. І замість скаржитися на "утиски", проявити хоча б мінімальну емпатію до тих, хто справді страждає від дій його держави. Бо "крик душі" на тлі масових вбивств часто звучить як лицемірство.
